Лівобережний гетьманат

Початок 18 ст. було відзначено ускладненням внутрішньої та зовнішньої політичної ситуації на лівобережній Україні. Північна війна між Росією та Швецією за Балтійське узбережжя призвела до збільшення економічного тиску на українських виробників з боку царського уряду та залучення значних людських ресурсів для участі у військових операціях, фортифікаційних та будівельних роботах. Податковий тягар торкнувся не лише пересічних козаків та селян, але й соціальної еліти.

Іван Мазепа (1644-1709), який був обраний Гетьманом в 1687 р., скористався можливістю вторгнення шведів в Україну для свого ризикованого кроку. Разом з союзниками та 4 тисячами козаків він приєднався до армії Карла ХІІ в жовтні 1708 р. Невдовзі було підписано угоду між Україною та Швецією щодо надання Україні незалежності від „будь-якого іноземного володіння”. Нажаль, широка українська громадськість, яка не була достатньо поінформована про наміри Гетьмана, не підтримала його плани щодо повстання проти Петра І. Зокрема, селянство та пересічні козаки не хотіли знову підпасти під владу польської шляхти. Крім цього, вони негативно ставилися до перспективи поновлення правил, які панували на українських територіях з 1648 року. В російській армії прокотилися масові репресії по відношенню до тих, кого звинувачували у зв’язках з Мазепою. Сотні козаків та офіцерів було покарано – деяких ув’язнено, деяких страчено. Івана Мазепу було проголошено зрадником, а його ім’я піддано анафемі. За наказом царя офіцери обрали новим Гетьманом І.Скоропадського.

Після поразки шведської армії під Полтавою в червні 1709 р. та капітуляції Карла ХІІ з союзниками, наступ царату на автономію гетьманської держави пішов набагато швидше. Найвищі керівні посади в гетьманській адміністрації були віддані прихильникам Петра І. Спочатку в Україні з’явилися російські землевласники (оскільки вони були найближчими соратниками російського імператора у війні), потім сформувався середній клас. В 1709 р. було знищено Запорізьку Січ. Тисячі козаків переселилися до Туреччини в пошуках притулку. Уряд Петра І планомірно винищував всі спогади про українську державну систему, цілеспрямовано знижував добробут українського народу та руйнував економічний потенціал України. Під час виборів І.Скоропадського (1708) Петро І відмовився підписати традиційну угоду між Росією та Україною. Новий Гетьман був практично позбавлений права на прийняття незалежних рішень. Наступним кроком в обмеженні прав української автономії стало створення Першого Малоросійського колегіуму (1772), який став головним управлінським органом Гетьманату. Заходи з поступового знищення місцевого козацького самоврядування також вживалися на Слобідській Україні. Така політика Петра І не могла не привести до виникнення опору національної еліти, серед якої ще жили ідеї української незалежності. Ці ідеї були в основному висловлені в Конституції П.Орлика, яка узагальнила попередній досвід українського державотворення та окреслила майбутні шляхи його розвитку. В середині 1720 рр. П.Полуботок (1660-1724), призначений Гетьманом, виступав на захист національної державної системи України. Однак його плани не були підтримані деморалізованим суспільством, яке роздирали соціальні конфлікти.

За наступників Петра І відносна свідомість щодо стосунків між російською монархією та Україною змінилася на посилення тенденцій до об’єднання. Малоросійський Колегіум було відмінено за Петра І. В 1727 р. українці отримали дозвіл обрати нового Гетьмана. Ним став Д.Апостол (1654-1734), полковник з Миргороду. Під час гетьманства йому вдалося здійснити певні реформи, вдосконалити правову систему, забезпечити повернення козаків до Гетьманату та заснувати Нову Січ. Але вся діяльність Гетьмана була під контролем царату. Він був позбавлений права ведення зовнішньої політики та підпорядковувався російському генеральному маршалу. Також істотно обмежувалися економічні та юридичні прерогативи гетьманської влади. Царський уряд почав втручатися в українські справи, що сприяло поширенню серед козацьких офіцерів хвилі протесту за відродження гетьманства.

Останнім Гетьманом було обрано в 1750 р. К.Розумовського (1728 – 1803). Він реорганізував козацьку армію, здійснив реформи судової системи, впровадив практику нарад козацьких офіцерів. Він також намагався провадити незалежну зовнішню політику, виступав за переведення українських справ з Сенату до Колегіуму з зовнішніх справ, намагався звільнити українців від участі у військових діях за межами української території. Однак Катерина ІІ, стурбована зростанням впливу Розумовського, вирішила повністю ліквідувати інститут гетьманства. Другий Малоросійський Колегіум було створено в 1764 році. Його завданням була повна ліквідація прав автономії, якими ще користувався Лівобережний Гетьманат. Наступ царату на залишки української автономії вступив у кінцеву фазу в 1770-1780 рр. Вже в 1765 р. Катерина ІІ наказала розпустити козацьку армію Слобожанщини, де було організовано Слобідську провінцію, пізніше включену до складу Харківського намісництва.

Маніфест від 3 серпня 1775 р. проголошував ліквідацію Запорізької Січі. Соціально-політична система гетьманської України також зазнала фундаментальних змін. На початку 1780 рр. її територію було поділено на регіони, якими управляли генерал-губернатори. Водночас було відмінено традиційну судову систему. Дію „кодексу честі” в 1785 р. було розповсюджено також на Лівобережну Україну. Невдовзі було встановлено загальноімперські адміністративну систему, стандарти та правила. По суті було зруйновано всі органи та інститути української державної системи.

На кінець століття Україна втратила не лише політичну, але й економічну незалежність в результаті економічної політики російської монархії. Посилилася політична та економічна залежність від російської держави, а Гетьманат втратив оригінальність своєї системи. Кріпацтво було законодавчо закріплене на Лівобережній та Слобідській Україні в 1783 році. Цей процес відбувався значно швидше на Південній Україні, яка наприкінці 18 століття була густонаселеною. До 1796 р. кріпацтво було впроваджено російським урядом і тут.