Чесно кажучи, я й не знав, що наші села буквально лускають від надлишку пам’яток різних часів, що їхні мешканці спокійно можуть собі дозволити зруйнувати якусь там башту ХІХ століття.
Ну бо ж і так тут і там у провінції повно розкішних палаців, доглянутих англійських і французьких парків, автентичних церков доби Хмельницького, готичних костелів і діючих барокових синагог. Правда ж?
Словом, добра повно, що нам ця незрозуміла вежа? Тим більше, що стоїть, грошей не приносить, та ще й ремонту вимагає. Розбираймо хлопці! Лише так можу пояснити нещодавнє остаточне знищення громадою села і байдужими чиновниками-невігласами унікальної пам’ятки середини ХІХ століття в Іванківцях Бердичівського району Житомирщини.
Йдеться про колишній манеж, в якому свого часу дуже відомий колекціонер живопису Марцелі Журовський тримав скакунів власноруч виведеної арабо-англійської породи, які неодноразово вигравали престижні перегони в Європі. Власне, нині зруйнований манеж є лише частиною маєтку цього польського збирача прекрасного, який постав у Іванківцях приблизно у 1820-х роках. Спершу для дідича звели двоповерховий дім, поруч з яким побудували гостьову офіцину (флігель).
До руйнування...
А за чудовою традицією тих часів резиденцію прикрасили парком зі штучним ставком і садом з оранжереями, в яких дозрівали різноманітні екзоти. Ці роботи виконав уславлений садівник ірландського походження Діоніз МакКлер, який зробив собі ім’я, озеленивши численні магнатські резиденції на Волині і Поділлі.
На жаль, невідомі прізвища майстрів, які займались оздобленням інтер’єрів садиби Журовського, але в кожному разі вони були неабиякими професіоналами. В цьому і сьогодні ще можна переконатись, завітавши до середньої школи, яка займає колишній маєток.
В трьох залах частково збереглась розкішна стуккова ліпнина. Праворуч від вестибюлю, в колишньому Білому покої (нині учительська), на стелі вціліли зображення лір, смолоскипів і сагайдаків зі стрілами.
Втім, каміна, який був тут колись, вже нема. Залишились прикраси у вигляді декоративного фриза і розетки в одному з класів, який називався Малим покоєм. Найбільшого ж подиву заслуговує колишній Великий салон, де на стінах і стелі вціліла ліпнина в стилі ампір із зображенням вінків, левів і листя аканту. Саме в ній Марцелі Журовський розмістив близько 150 живописних полотен, які він збирав кілька років.
Колекція складалась із картин фламандських, французьких і німецьких майстрів, просте найбільша її частина була представлена італійцями всіх без винятку тогочасних апеннінських художніх шкіл. Там були Бассано, Феррарі, Веронезе, Герціно, Ланфранко та ін.
Мандрівник Александр Пшездецький писав: «Не зважай ані на великий парк МакКлера, ані на чудову архітектуру палацу. Якщо ти є шанувальником мистецтв, попроси провести тебе до салону з картинами, замкнись там, і пий солодкі враження від цієї краси».
Ще одним доказом значущості іванковецької збірки було те, що великий князь Тосканський, прагнучи збагатити відому галерею Уффіци у Флоренції, пропонував Журовському 12 тисяч франків за чудовий автопортрет фламандського живописця Альберта Циупа, проте отримав відмову.
Після...
Після смерті палкого колекціонера (приблизно у 1875 році), син Марцелі – Еуґеніуш Журовський перевіз більшу частину картин батька до іншого маєтку в село Лисоводи (Городоцький район Хмельниччини), проте кілька картин залишались в Іванківцях до 1917 року, коли вони, вірогідно, були вкрадені злодіями разом з іншим цінним рухомим майном.
Повертаючись до горопашного манежу зазначу, що він був зведений значно пізніше садибного будинку та флігеля і представляв уже не класицизм, а неоготику. Окрасою споруди, як, власне, і всього села, була висока декоративна башта, яка донедавна надавала тутешнім краєвидам особливого шарму, позаяк стояла над мальовничим ставом.
Вперше я її побачив у березні 2008 року, коли працював над путівником по Житомирщині. Вже тоді з тильного боку башти був величезний пролом – безумовно справа рук місцевих, ласих до цегли та металічних перекриттів внутрішніх ярусів. Втім, тоді пам’ятку ще можна було б врятувати – попри все вона виглядала міцною.
Як я вже нині з’ясував, задовго до мого першого візиту до Іванківців, головний архітектор Бердичівського району Ніна Клименко привозила до села головного архітектора області Віктора Мединського, пропонуючи йому взяти на державний облік як пам’ятку архітектури комплекс маєтку Журовського загалом і манеж зокрема. Втім, чиновник вирішив, що неоготична башта з декоративними зубцями-мерлонами і сліпим аттиком не заслуговує на увагу.
І це при тому, що Бердичівський район, з його офіційними шістьма пам’ятками архітектури і так не надто потерпав від натовпів туристів. Думаю, саме після цього рішення руки злодюжкам було остаточно негласно розв’язано і вони потроху почали розбирати нецікаву високому начальству вежу.
Дорозбирались до того, що наприкінці нинішнього листопада вона таки завалилась. Лише тоді сільський голова Микола Шеретун, який, до слова, обіймає цю посаду вже другий термін, вирішив, що треба щось із цим робити і викликав МНСників, аби добити аварійну руїну.
Між іншим, і в них забракло професійності – під час демонтажу обірвався сталевий трос, яким тягли залишки башти, тож один з кутів споруди так і залишився стояти, попри сусідство зі шкільним подвір’ям. Зробити ж щось раніше, аби врятувати унікальну споруду від вандалів, у голови чомусь ідей не виникало…
Тож на сьогодні маємо скалічений манеж, в якому громада зберігає зерно, і школу з все ще прекрасними залишками інтер’єрів. Власне, і вони нічим не застраховані від знищення, адже попри всю очевидність їхньої цінності, будівлю так і не взяли до державного реєстру пам’яток архітектури.
Досі дирекції школи вистачало розуму зберігати цю красу, але де гарантія, що в майбутньому не призначать нового керівника, який вважатиме ампірну ліпнину початку ХІХ століття незрозумілими наростами на стінах і не накаже її прибрати. А що – скаже він на обурення нечисленних туристів і краєзнавців – це ж офіційно не пам’ятка, а грошей на ремонт в мене не було, от і розібрав…
Тільки нормальним небайдужим людям, яким за такого підходу, коли в Іванківцях та інших подібних селах не залишиться нічого, крім напіврозвалених корівників зниклих колгоспів, і дивитись буде нічого, якось однаково – мала знищена краса офіційний статус чи ні.
| < Prev | Next > |
|---|